Вівторок, 18 Червня 2019, 03:17:51Вітаю Вас Гість | RSS
Гудимівський НВК: ЗОШ І-ІІІ ст. - ДНЗ
Меню сайту
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 19
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Історія в персоналіях


Відомі особистості села Гудимівка та сіл Калюжненської сільської ради

 

Відомі особистості села Калюжне та сіл Калюжненської сільрадиУ 1920-ті роки на території сучасної Калюжненської сільської ради знаходилося 20 населених пунктів: Гудимівка, Забуги, Захарки, Топчії, Веприцьки, Радчуки, Пищоли, Калюжні, Велико-Озерино, Груньки, Петровське, Бандурі, Соломки, Пушкарі, Безуглі, Іщенки, Вершина, Ляшки, Тригуби, Тимофіївка. У них було 684 двори, в яких проживало 3630 чоловік. Як повідомляла відома всім «Історія міст і сіл УРСР. Сумська область» (1973), що центром сільської ради цих сіл у 1970-х, хоча приблизно половина їх тоді зникла, була Гудимівка. З січня 1978 року сільська рада вже стала називатися Калюжненською, адже іще 15 вересня 1950 року чотири колгоспи, які діяли на території сільської ради, були об’єднані в один – колгосп імені Мічуріна, і його центральна садиба стала знаходитися не в Гудимівці, а в Калюжному. Об’єднаний колгосп очолив Семен Андрійович Руденко. Тож і перенесли сільську раду теж до Калюжного.

Після 1917-го, та й до нього, історія не обминала жоден населений пункт сільради. І було в ній доволі всього: горя і радощів, падіння і підйому, високого і ницього, нагородного життєдайного дощу та посухи перебудов із усілякими нерозумними реформуваннями, колишнього многолюддя та сучасного обезлюднення. Народила ця щедра земля своїх синів і доньок, талановитих та знаних не лише на Лебединщині. Отож, розповідь про них.

http://www.lebedinpress.com.ua/images/nov2013/kucher.JPGЯків Кучеров - видатний земляк, добрий господар, хороша людина

Яків Кучеров - член Державної Ради Російської імперії

Як зазначають місцеві краєзнавці, що перші згадки про населені пункти теперішньої Калюжненської сільради відносяться до 1732 року. У тодішньому переписі населення згадується хутір Гудимівщина, з одним двором та з трьома жите­лями. У 1778 році в Гудимівщині вже нараховувалося 19 панських підданих. У 1850-х маловідомий пан Володимир Кучеренко, власник Гудимівщини, що вже стала Гудимівкою, мав усього біля 60 десятин (1дес. – трохи більше 1га) землі та небагато селян-кріпаків. Його дружина, Анастасія Матвіївна, за переказами місцевих старожилів, була дуже доброю і чуйною жінкою.

http://www.lebedinpress.com.ua/images/nov2013/kucher2.jpgЙмовірний портрет Анастасії Кучерової, який зберігається в Лебединському художньому музеї. Вона померла в 1898 році і була похована разом із чоловіком у сімейному склепі в Гудимівці.

Та вже згодом їхній син Яків Володимирович, який «вихреститься» на московський дворянський манер, з Кучеренка на Кучерова, володітиме в Лебединському повіті 2257 десятинами землі (у 1909 p.), кінним (по вирощуванню верхових і рисистих коней) і винокурним (у Будилці) заводами, матиме економії у селах Будилка, Гудимівка, Вільшанка, Ховратівщина. Він щороку відправлятиме відбірних коней для кавалерійських полків царської армії, стане членом Державної Ради, фактично депутатом верхньої палати двопалатної (з 1905 р.) Державної Думи Російської імперії, та керуватиме Лебединським повітовим земством з 1868 року по 1907 рік і залишить помітний слід в історії нашого краю. Тож варто розповісти про нього більш детально.

Народився Яків Володимирович 2(21) грудня 1834 р. в родовому гудимівському гнізді. Освіту здобував у Петровському кадетському корпусі, який закінчив у 1853 р. Служив спочатку підпоручиком в Білозерському піхотному полку, потім поручиком у Лейб-гвардії єгерського (Гатчинського) полку. По закінченні Миколаївської академії Генерального штабу перебував при Генеральному штабі у складі Штабу резервів армійської піхоти. Згодом став штабс-капітаном Генерального штабу. У 1863 р. за сімейними обста­винами, адже його батьки на той час мали поважний вік, звільнився з армії і повернувся додому.

Під час цивільної служби відставного штабс-капітана в Лебединському повіті, значимість його посад завдяки його здібностям і наполегливості постійно зростала: мировий посередник, повітовий справник, директор Лебединського відділення Комітету попечительства при в’язниці (з 1867 р.), дільничний (1868 - 1885) і почесний мировий суддя (1885 - 1909). А після смерті тогочасного голови Лебединської земської управи Антона Матвійо­вича Добросельського, 24 січня 1885 р. його обирають на цю посаду. Саме на цій посаді у повній мірі розкрився його талант умілого організатора та неабиякого захисника інтересів місцевої громади у боротьбі з бюрократичною чиновницькою «братією» Російської імперії. Як відзначалося у привітанні земського зібрання з нагоди 40-річної земської діяльності Кучерова, що він був «глибоким знавцем земської справи, постійно підтримував міцні зв’язки з представниками вищих кіл і з видатними земськими діячами Росії… і, завдяки таким зв’язкам, здобував для Лебединського земства те, чого не отримували інші». Зусиллями Якова Володимировича у Лебедині було засноване Товариство Взаємного кредиту, з’явилися жіно­ча і чоловіча гімназії (нині – педучилище), у с. Будилка - казенна навчальна реміснича майстерня, у Лебедині (разом із К. С. Зільберником) та Штепівці - лікарні.

У 1900 р. Кучеровим був заснований Будильський винокурний завод, що згодом став спиртзаводом. Разом із князем Б.С. Щербатовим та графом В.О. Капністом він ініціював будівництво залізниці «Лебедин – Боромля». 22 жовтня 1894 р. залізнична вітка Лебедин – Боромля відкрилася для експлуатації. Залізниця зв’язала провінційний закутень-Лебедин з усією імперією та сприяла пожвавленню торгівлі, інтенсивному розвитку будівництва в місті та в селах повіту, швидшому надходженню пошти, зокрема преси. У 1902 р. Яків Кучеров також порушував питання про залізничне міжстанційне сполучення Лебедина та Гадяча, але Перша світова війна завадила втіленню цих планів, які почали розроблятися.

У 1877 - 1909 p.p. Яків Володимирович піклувався і про розвиток освіти. Він був членом повітової училищної ради, кілька десятиліть - членом опі­кунської ради Лебединських жіночої прогімназії (згодом гімназії), Лебединського ремісничого училища, Будильського народного училища, сприяв взяттю на баланс земства корзинової майстерні, що знаходилася у маєтку пана Ковалевського в Бо­ровеньці, та зведенню нового приміщення столярно-корзинової майс­терні лебединського ремісничого училища. Завдяки його зусиллям була відкрита гро­мадська бібліотека.

Багато корисного зробив Яків Кучеров і для своєї рідної Гудимівки. За його сприяння у 1899 році в Гудимівці за рахунок Лебединського земства було збудоване народне училище. У цьому ж році училище розпочало свою роботу. У перший рік навчання до школи пішли 56 хлопчиків і 8 дівчаток. Він був абонентом першої в імперії сільської телефонної лінії (1899), до відкриття якої мав безпосередній стосунок. Відомо, що в 1901 році Кучеров пожертвував для Гудимівського народного училища 188 крб.. У 1900 р. в Гудимівці в маєтку Кучерова була збудована Успенська церква. Яків Во­лодимирович оплатив половину вартості церкви, а іншу половину - жителі навколишніх сіл (Калюжного, Забугів, Радчуків, Черемухівки та інших). Церква була дерев’яною, мала позолочені куполи, мідні дзвони, фарбувалася в золоті тони. При церкві діяв хор. До парафії належали села Гудимівка та Калюжні. Храм був зруйнований у 1930-му: церкву розібрали і з неї спорудили контору колгоспу та клуб у Ка­люжному.

У 1906-1907 роках Яків Кучеров активно втілював у повіті прогресивну Столипінську аграрну реформу, яка руйнувала сільську общину, що була постійним джерелом селянського невдоволення владою і стала серйозним гальмом розвитку сільського господарства. Також сприяв поширенню у новостворених хуторах прогресивних форм господарювання.

З обранням його членом Державної Ради Російської імперії, він 21 липня 1907 р. склав з себе повноваження голови земської управи. Вшановуючи великі заслуги земського діяча на громадській ниві, Лебединське повітове земство у 1908 р. заснувало в Лебединській чоловічій гімназії стипендію імені Кучерова у розмірі 180 крб. на рік для учнів - дітей незаможних мешканців повіту незалежно від їх приналежності до певного стану та походження. За відмінну військову службу та довготривалу і плідну роботу у земстві він був нагороджений багатьма відзнаками, зокрема, орденами Св. Станіслава II ступеня (1864), Св. Анни II ступеня (1882), Св. Володимира IV ступеня (1888) тощо.

Помер Яків Володимирович Кучеров 11(24) листопада 1909 р. у Петербурзі від паралічу серця. Його племінник, син сестри, Василь Васильович Збитнєв перевіз тіло Кучерова у Гудимівку, де він і був похований у сімейному склепі. Однак у 1930 році під час розбирання церкви селянами, за вказівкою тодішньої влади, склеп, з похованням Кучерових, та каплиця над склепом були повністю знищені, золоті речі та ордени, що були на покійниках, розграбовані, а останки похованих викинуті з трун та сплюндровані.

Після смерті Якова Кучерова на кошти Харківського губернського земства у Гудимівці була відкрита 2-класна школа його імені. Проте в часи радянські ім’я Кучерова піддавалося забуттю. І все ж, у 1980-х, воно спливло з того чорного виру: під час риття котловану під новий лікарняний корпус у Лебедині, будівельники знайшли гранітну могильну плиту. Вона з обох боків була полірована і на ній виднівся напис: «Якову Владимировичу Кучерову. Благодарное Лебединское земство. Род. 9.ХІІ. 1834 - скон. 11.XI. 1909. Служил родному земству 1868 -1909». Плиту перенесли і поклали біля входу в клінічну лабораторію, а місцеві краєзнавці почали проводити обе­режні дослідження про Якова Кучерова. Після здобуття Україною неза­лежності, згодом, на честь Якова Кучерова, як видатної людини, кмітливого господаря та доброго пана, який справді походив «з пана, а не з хама», нащадки його підданих у 2003 році назвали центральну вулицю в Гудимівці його іменем. А ота, знайдена у 1980-х, мармурова плита у 2007 році за ініціативою сільського голови Павла Глудика була встановлена біля приміщення Гудимівської школи (тепер НВК), як дань пам’яті про видатного земляка і просто про людину, яка за власні кошти збудувала цю школу. Хоча й тут не обійшлося без драми: спочатку цю знайдену плиту, яка довгий час стояла біля клінічної лабораторії, забирали на Будильський спиртзавод, щоб встановити її там на честь його засновника, але коли на заводі почалися економічні негаразди та змінилося керівництво, стало вже не до цього, і про неї забули: та могильна плита стояла за прохідною. Дізнавшись про це, Павло Глудик забрав її та одразу ж встановив біля приміщення школи. Правда, виникло питання, чому ж гранітну плиту з написом знайшли не на місці поховання Якова Кучерова в Гудимівці, а біля приміщення стоматологічного відділення поліклініки в Лебедині? Дізналися й про це: до революції те приміщення спорудив для себе один із племінників Кучерова - лебединський дворянин Василь Збитнєв, член повітової земської управи.

http://www.lebedinpress.com.ua/images/nov2013/64985_html_436b09f0.jpg

Школа в Гудимівці, збудована у 1900 році за кошти Якова Кучерова. Нині тут розміщується Гудимівський НВК. Старожили стверджували, що під час війни у 1943-му її стіни наскрізь пробив німецький бронебійний снаряд, але школа встояла. (Пробоїни від снаряда згодом замазали цементом.) Така тоді була якість будівництва! Та ще й у розчин гашеного вапна для міцності цегляної кладки добавляли до повного розчинення в ньому забитих коней, яких перед цим ганяли, щоб з них «виділилося мило», тобто жирові сполуки. Також добавляли величезну кількість яєць домашньої птиці. Таким чином утворювався насичений білковий розчин, що нагадував високоякісний клей

Будівництво тривало протягом 1907 - 1910 років. Закінчивши його, він «обріс» великими боргами. Можливо тому, через грошову скруту, відразу після смерті дядька йому не вдалося встановити плиту з написом на його могилі. Згодом почалася Перша світова війна, і разом з нею навалилися на Збитнєва різні важливі земські справи. А революційні події 1917 року змусили його разом із дружиною і двома дочками залишити Лебедин. По дорозі, він і його дружина, очевидно від якоїсь інфекційної хвороби, можливо, що грипу, майже одночасно померли. Згодом у будинок Збитнєва «поселили» лікарню. Старожили розповідали, що під час німецької окупації 1941-1943 р.р. його дочки приїздили з-за кордону у Лебедин і деякий час перебували в місті.

Високі нагороди Якова Кучерова та захоплення ним, викидання його праху зі склепу та падіння у вир забуття, вулиця його імені та повернення в історію Лебединщини – ось такі пошанування довелося прийняти відомому земляку в роки свої земні та в засвітах.

 

Денис Миколайович Калюжний: його коріння у селі Калюжне

http://www.lebedinpress.com.ua/images/dek2013/kaluzniy.jpgРовесника 20 століття, нашого земляка Дениса Калюжного, уродженця села Калюжне, сільські стежки рідної землі вивели в історію. Дійсно, в історії 20-го століття він «уписаний» досить помітним штришком. Народився Д.М. Калюжний 16 жовтня 1900 року. У 1926 році закінчив Харківський медичний інститут. На його життя припали лихі 1930-ті та «сороковые роковые». З 1932 року працював в Українському науково-дослідному інституті комунальної гігієни під керівництвом О. М. Мар­зєєва.

Під час Великої Вітчизняної війни він очолював санітарно-епідеміоло­гічну службу 1-го Українського фронту. А служба ця була не менш важливою за фронтову розвідку. Денис Калюжний мав такі нагороди: ордени Червоної Зірки, Вітчизняної війни 1ст. та 2. ст., чехословацький орден «Бойовий Хрест», багато медалей. З 1946 року працював у Києві спочатку заступником директора по науці (1946–1956), а згодом директором (1956–1971) Науково-дослідного інституту загальної та комунальної гігієни ім. О.М. Марзєєва і одночасно завідувачем кафедрами комунальної гігієни Київського державного інституту удосконалення лікарів (1946—1956 і 1965—1970) і медичного інституту (1956—1960).

Він став доктором медичних наук, професором, обирався членом-корес­пондентом Академії медичних наук СРСР. Це було визнанням його таланту http://www.lebedinpress.com.ua/images/dek2013/Kaliyzny.preview.jpgі наукових досягнень. Мав також почесне звання «Заслужений діяч науки УРСР», був автором понад 250 наукових праць, в тому числі 24 монографій. Вперше в Україні він започаткував такі наукові напрямки: гігієна електромагнітних випроміню­вань (1962) та канцерогенних факторів (1960), вивчення хімічних алергенів (1961), вплив полімерних та синтетичних матеріалів на здоров’я людини (1963). За ініціативою і при безпосередній участі Д.М. Калюжного в НДІ ім. О. М. Марзєєва було організовано лабораторію радіаційної гігієни (1958), яка стала науково-методичним центром України, лабораторію по дослідженню впливу шуму на людину (1965). У післявоєнний час був нагороджений двома орденами Трудового Червоного Прапора. Помер 24 червня 1976 року. Похований у Києві на Байковому кладовищі.

Могила Дениса Калюжного на Байковому кладовищі

 

Герої праці

http://www.lebedinpress.com.ua/images/dek2013/rydenko.JPGРуденко Семен Андрійович: видатний організатор соціалістичного сільгоспвиробництва

Семен Руденко народився 16 серпня 1904 року в селі Гудимівка Лебединського району у незаможній сім’ї. З 1921 року він став головою комітету взаємодопомоги, згодом очолював сільраду, обіймав керівні посади в районі. Учасник Великої Вітчизняної війни. Після демобілізації очолив у селі Ляшки колгосп «Радянське село» (1946 - 1950 роки). У 1947 році господарство отримало урожай зернових: 42 ц/га – пшениці, 30 ц/га – жита. Герой Соціалістичної Праці (1948 рік). У 1950 році очолив об’єд­наний колгосп імені Мічуріна (з чотирьох колгоспів: ім. Фрунзе – в Калюжному, ім. Молотова – в Забугах, «Радянське село» – в Ляшках, ім. Петровського – в Петровському), яким керував до 1966 року. За його керівництва колгосп імені Мічуріна став заможним і сучасним господарством, електрифіковано 13 населених пунктів. Нагороджений орденами Леніна, Трудового Червоного Прапора (1950 рік). Помер 14 листопада 1967 року. Похований у селі Калюжне Лебединського району.

 

http://www.lebedinpress.com.ua/images/dek2013/masko.jpgМасько Дмитро Костянтинович: Герой, син Пушкарів

Він народився в 1909 році в селі Пушкарі Лебединського району. Учасник Великої Вітчизняної війни. Працював на будівництві Київського метрополітену бригадиром прохідників. У 1961 році йому було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Нагороджений орденами Леніна, Червоної Зірки, Вітчизняної війни, медалями. Помер у 1982 році. Похо­ваний на Байковому кладовищі у м. Києві.

 

http://www.lebedinpress.com.ua/images/dek2013/krin.jpgКриницький Григорій Олександрович: справжній землероб з діда-прадіда

Народився 20 березня 1922 року в селі Корчани Лебединського району. У страшному 1933 році закінчив початкову школу в селі Рябушки. Згодом вивчився на механізатора. Був учасником Великої Вітчизняної війни. Після демобілізації став працювати в колгоспі «Радянське село» в Ляшках, очолив рільничу бригаду, яка в 1947 році зібрала по 30,7 ц/га пшениці. Герой Соціалістичної Праці (1948 рік).

Згодом довгий час працював секретарем партійної організації колгоспу імені Мічуріна. Помер 29 вересня 1995 року. Похований у селі Калюжне.

 

http://www.lebedinpress.com.ua/images/dek2013/bandur.JPGБандур Семен Іванович: шлях від простого колгоспника до доктора економічних наук, професора

Народився Семен Бандур 18 жовтня 1945 року в селі Топчії. У 1953-1957 роках навчався у Куличанській початковій школі, а з 1957 по 1961-ий – у Гуди­мівській восьмирічці. У зв’язку зі смертю батька і нестатками вимушений був покинути навчання і піти працювати спочатку на лісорозробки, а потім до колгоспу ім. Мічуріна. У 1962 році продовжив навчання в Будильській середній школі та в 1963-1965 роках – у вечірній школі робітничої молоді в Лебедині. Після служби в армії (1965-1967) одразу вступив до Київського інституту народного господарства ім. Д.С. Коротченка, який закінчив у 1972 році. У 1972-1974 роках Семен Іванович працював інженером-нормувальником у тресті «Київпідземшлях-1». Талановитого спеціаліста помітили і запропонували перейти на наукову роботу до Академії наук України до Ради по вивченню продуктивних сил України. Тут і відбулося становлення його як науковця: молодший науковий співробітник – кандидат економічних наук (1981) – доктор економічних наук (1991) – член-кореспондент Української Екологічної Академії наук (1993), професор (1999) – дійсний член Академії економічних наук (2004). Ним осібно та в співавторстві видано понад 200 наукових праць, 12 монографій, навчальних та методичних посібників. Нині проживає в Києві. У Раді по вивченню про­дуктивних сил України НАН України працює з листопада 1975 року молодшим, старшим науковим співробітником, завідувачем сектора, а з 1989 р. – очолює науковий відділ Ради, який сьогодні здійснює дослідження проблем зай­нятості та ринку праці, формування економічної активності населення, гарантування трудоресурсної безпеки України в умовах глобалізації світової економіки, наукові результати яких впроваджуються в господарську практику. С.І. Бандур є членом редколегії багатьох журналів та наукових збірників, очолює спеціалізовану вчену раду по захисту докторських та кандидатських дисертацій.

 

http://www.lebedinpress.com.ua/images/dek2013/mordovets.jpgЛеонід Мордовець: кандидат історичних наук і політик

Леонід Михайлович Мордовець народився 15 березня 1951 року у Топчіях. У 1966 році він закінчив Гудимівську восьмирічну школу. У 1968-1969 роках працював муляром у колгоспі ім. Мічуріна, у 1969-1972 роках – робітником «Сумзалізобетон». У 1972 році вступив на денне відділення істо­ричного факультету Харківського держуніверситету, який закінчив у 1977 році. З серпня 1977 року по жовтень 1982 року Леонід Михайлович працював на посаді асистента Сумської філії Харківського політехнічного інституту. У 1982 – 1985 роках навчався на стаціонарному відділенні аспірантури Харківського держуніверситету. У жовтні 1985 року захистив кандидатську дисертацію «Організаційно-політичне зміцнення парторганізацій в умовах виробничих об’єднань промисловості (1971–1980)» і став кандидатом історичних наук. З липня 1985 року по серпень 2001 року Леонід Мордовець працював асистентом, старшим викладачем, доцентом кафедри суспільних дисциплін у Сумській філії ХПІ, яка з 1990 року стала Сумським фізико-технологічним інститутом, а з 1993 року – Сумським державним університетом. У 2001–2005 роках – помічник-консультант народного депутата України, а з травня 2005 року по 2007 рік – народний депутат України. З жовтня 1991 року Леонід Мордовець – член Соціалістичної партії України та перший секретар Сумського обкому СПУ. В даний час він працює викладачем на посаді доцента кафедри історії Сумського держуніверситету. Автор понад 40 наукових та науково-методичних праць

 

http://www.lebedinpress.com.ua/images/dek2013/rud.jpgБорис Руденко: лікар-хірург та письменник

Борис Андрійович Руденко народився 21 січня 1953 року в Калюжному. У 1967 році він закінчив Гудимівську восьмирічну школу. У цьому ж році вступив до Лебединського медичного училища імені М.І. Сітенка. Після його закінчення працював фельдшером у лікарні села Калюжне до призову в цьому ж році на строкову службу. Після служби в армії одразу вступає до Київського медичного інституту, де здобуває фах лікаря-хірурга. Нині працює в Київській клініці імені Вавилова хірургом.

Борис Андрійович відомий не тільки як успішний і талановитий лікар-хірург, а й як досить цікавий письменник. Серед його творів заслуговують на увагу роман «Танцюючий двійник» (1995), збірки поезій «Лірика» (1999), «Слова зі снів» (1998), «Таврика» (2001).

ВІРА Марченко: шлях від студентки медичного училища до проректора медичної академії

http://www.lebedinpress.com.ua/images/dek2013/marchenko1.JPG

Віра Марченко, випускниця Лебединського медичного училища, 1972 рік

http://www.lebedinpress.com.ua/images/dek2013/marchenko2.jpg

Віра Марченко, проректор Харківської медичної академії післядип­ломної освіти, 2013 рік

Віра Григорівна Марченко народилася 2 січня 1954 року в Калюжному. У 1969 році закінчила Гудимівську восьмирічну школу та в тому ж році вступила до Лебединського медичного училища ім. М.І. Сітенка на сестринське відділення. Після його закінчення у 1972 році з відзнакою, у цьому ж році стала студенткою лікувального фа­культету Полтавського медичного стоматологічного інституту. З 1978 по 1982р.р. пройшла інтернатуру та стала працювати невропатологом у Сумській лікарні №5. З 1982 по1984 рік навчалася в клінічній ординатурі на кафедрі неврології Українського інституту удосконалення лікарів у Харкові. Потім вступила до аспірантури на цій же кафедрі, яку закінчила у 1987 році та захистила кандидатську дисертацію по нервових хворобах. Працювала спочатку асистентом, потім доцентом кафедри неврології. З 1995 року і до нині працює проректором по навчальній роботі в Харківській медичній академії післядипломної освіти. Автор понад 50 навчальних праць. Навчальний секретар Спеціалізованої Ради по захисту кандидатських і докторських дисертацій. З 2000 року має звання «Почесний професор Міжнародної Кадрової Академії», з 2001-го – почесне звання «Заслужений лікар України».

 

НАТАЛІЯ Брюханова: кандидат медичних наук, Заслужений лікар Російської Федерації

http://www.lebedinpress.com.ua/images/dek2013/bruhanova1.jpg

Наталія Брюханова, випускниця Гудимівської восьмирічної школи, 1974 рік, лікар, кандидат медичних наук

Наша землячка Наталія Григорівна Брюханова, уродженка Пушкарів, закінчила Гудимівську восьмирічну школу у 1974 році. Потім було її http://www.lebedinpress.com.ua/images/dek2013/bruhanova2.jpgнавчання у Лебединському медучилищі та в Харківському медичному інституті, який вона закінчила з відзнакою у 1982 році. Після проходження інтернатури в дитячій лікарні міста Свердловськ у 1983 році була направлена на роботу в лінійну поліклініку на станції Ноябрськ, що в Ямало-Ненецькому автономному окрузі. Має вчений ступінь кандидата медичних наук. З 2002 року працює там же лікарем загальної практики. Має почесне звання «Заслужений лікар Російської Федерації».

 

 

 

Тамара Гончар,

вчитель історії Гудимівського НВК,

Ігор Білоножко,

методист відділу освіти Лебединської РДА

 

Згадки на сайтах

Відомі особистості села Калюжне та сіл Калюжненської сільради

Іменні стипендії та іменні школи як визнання особистого внеску в розвиток освіти

Книга пам'яті Сумської області

Вхід на сайт
Пошук
Календар
«  Червень 2019  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
Архів записів
Друзі сайту